По дорозI в казку



Категории Олександр Олесь ()Ў ./ 10 Клас ()Ў ../../SCHOOL/10class/

Етюд на 3 картини

I КАРТИНА Лiс. Нiч. Люде. Сплять, збираються спати. Убрання не має ознак нацiï й часу. Вiн. Юрба (старi, молодi; чоловiки, жiнки, дiти). Дiвчина. Окремi голоси з юрби: — Сьогоднi тепло так, що можна не вкриватись. — Гляди, щоб вранцi бiгать не прийшлось та грiтись. — А так! Мороз одурювать умiє... Сховається на мить, усi роздягнуться, зрадiють, а вiн на тебе — стриб! Почав кусать i кров морозить в жилах. — Ет! Що мороз?! В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!.. — Останнiй хлiб ми доïдаєм... Що далi будемо робити?! Хлопчик. Я ïсти хочу вже й тепер. — Ми помремо всi з голоду... — Не бiйсь! До смертi ще далеко!.. — А знаєте, я чув, що можна жить любiсiнько травою i старостi дiждатись. Адже ж он живиться травою буйвiл, кiнь, коза. Коли ми хлiб увесьз'ïмо, гайда усi на пашу! — Ну, ти не смiйсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави наскубти... А нам Бог дав, крiм рота, — руки. — Чого ви завелись?! Скажiть ви краще — хiба трава людинi не завадить? — Дарма! Привикнути до всього можна. Авжеж! Як звикне — буде жити. — Ми на зиму нагорнем гори сiна! — Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо. — Хати збудуєм. — А чим палити? — Навколо — лiс! Палити є чим. — Я не про те кажу, — вогню ми де дiстанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили... — У лiсi живемо, у лiсi й заблудились. — Iшли вночi. — В цiм лiсi завжди нiч — вночi i вдень. В i н. Нi, нi! В цiм лiсi жить не можна. Дорогу треба нам шукати! Смiх. — Еге, пiди та пошукай! Шукали ми доволi... аж ноги покололи... — Я щоку розiрвав. — Я око виколов. — А в мене брата задавив ведмiдь. — Пiди та пошукай ведмедя. — Спитай у його. Може, знає вiн, де простяглась дорога... — Куди йому питать ведмедя? Вiн борсука злякався вчора. Смiх. Вiн. Я не злякавсь! Менi здалось, що вовк ворушиться в кущах... — Так ти б його за хвiст! Зiдрав би з його шкуру, от i було б прикритись чим... А то поглянь, яка сорочка на тобi. Уся в дiрках... Того тебе i дiвчина не любе. Д i в ч и н а. Це я? Так вiн же ще малий! Йому про це й гадати рано. — I досi вiн за мамою сумує... Я чув, як раз вночi вiн кликав: ?Мамо, мамо!? Смiх. — Ну, от! От, змалились! Чого смiятися i що ви смiшного в словах його знайшли? Коли б пiти та пошукать, то, може б, i знайшлась дорога. Вона ж десь єсть, напевно. — Дивись, який знайшовся оборонець! Ти свинi з ним, бува, не пас? — Це з тим, що борсука злякався?! У його батька не було свиней... У його батька був кобзар. —Так вiн водив за руку батька?! Смiх. В i н. Смiйтесь! Ваш смiх мене минає. Лягають останнi. Дiвчина пiдходе до нього й кладе йому на плече руку. Дiвчина. Менi тебе зробилось жалко... Я знаю, в тебе серце добре, як в дитини. В i н. Жалко! Правда: дiтей жалiти тiльки можна. Д i в ч и н а . Я iншого люблю. Мiй молодий на цiлий хутiр швець. Усi до його йдуть. Поглянь, якi менi вiн чоботи пошив! В iнших вже давно побилися в дорозi, а в мене ще мiцнi, немов з колодки вчора знятi. А ти? Ти б що менi зробив? Ти так, як вiтер! Сьогоднi — тут, а завтра — там. Всi люде на роботi, а ти сидиш собi та граєш на сопiлку. Неправду я кажу? Не сердься... В i н. Так, так... Боротись я не вмiю, i не дало життя менi у руки зброï... Я слабкий... Ах, я найслабший вiд усiх!.. Дiвчина. Ти плачеш? Годi!.. Ну, дай, маленький мiй, я слiзоньки утру... Ну, веселiший став? Ну, заспокойся не всiм орлами бути! В i н. Орлами буть! Сидiти з швайкою i шкуру колупать — невже це єсть лiтання попiд небом? Д i в ч и н а. Вiн не лiтає, вiн латає, — роботою вiн дужий... В i н. Кому потрiбно те, що вiн там щось латає?! Д i в ч и н а. Тому, для кого вiн латає. В i н. А той — кому потрiбен? Гробакам?.. Орел! Орли лiтають над землею, орли з-пiд хмар клекочуть i, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землi здiймають, другим запалюють серця, на третiх жах наводять!.. Твiй швець не був нiколи в небi, твiй швець нiкого не здiймав з землi угору, нiкого i не кликав... Д i в ч и н а. Навiщо кликати йому, коли до його йдуть самi у хату люде? В i н. Про лет у небi я кажу. У хатi ж нiде й крил розправить. Д i в ч и н а. Зате сидiти є де. Тепло. Тихо. Громи там не гримлять i блискавки не палять. . В i н. Я не боюсь небес! Моï вiдкритi груди! Дiвчина. Зате землi боïшся. Тебе, пригадуєш, за щось ударив хлопець; ударив раз i другий, а ти замiсть того, щоб його схопити, стоïш собi та червонiєш... А далi сльози — бризь! Кап, кап... До тину ти припав i плачеш... Тиша. В i н. Ет! Коли б могла ти глянуть в душу... Яке там пекло! А скiльки всi оцi, що завжди сплять, накидали камiння в неï!.. О, чом я не такий мiцний душею, як вони?! У ïх душа, як кремiнь: б'єш крицею по нiй, а з неï iскри ллються, ïм очi зав'яжи на цiлий рiк, вони мовчатимуть, аби ïм хлiб було дiстати можна вiльною рукою. Удар ïх батогом, вони не закричать вiд гнiву. В очi плюнь i дай ïм шеляг, вони тобi устами припадуть до рук... Вони мiцнi, душа ïх — кремiнь, а я слабкий. Мене стрiлою ране навiть погляд злий... Дiвч[ина]. Ну, що ж? Терпи! Не всiм же буть мiцними: єсть — камiнь, єсть — вода. В i н. Так... єсть — камiнь, єсть — вода... (Дивиться на них). I справдi, всi як каменi лежать. Не дивиться ïм грiзно в очi ?завтра?. Наïлись хлiба, ну, i досить. А завтра кору гризтимуть, а там траву... Д i в ч и н а. Я спати йду... (Iде й зникає в пiтьмi). Хтось (пiдводиться). Лягай, лишень, i ти, а то ти спати заважаєш. Удень смiються з тебе, то ти мовчиш, а уночi, як всi заснуть, — своя для тебе воля. Лягай! Ми знаємо i так, що в тебе без кiсток язик. В i н. Я спати не пiду, не ляжу. Вже свiтає... Хтось ще (прокидається). А що таке? Ти й досi не лягав? — Балакав з дiвкою... Я чув усю розмову... Я чув про що, ха-ха, орел наш клекотав! Ти знаєш, вiн орлом назвався дiвцi? Твiй молодий мовляє що? Швець! А я — орел крилатий. — Та ну? Ха-ха! Коли ми встанем ранком, я розкажу тобi про його матiр. Вона й зимою ходила боса... — Тому-то вiн, ха-ха, й не любе так шевцiв! Вiн рушає. — Куди це ти iдеш? Вiн (суворо). Iду шукать дорогу. Смiються. — От, дурень! Гляди, там ще ведмiдь тебе пiймає!.. — Та вiн злякається! Злякався ж борсука! Вiн вернеться через хвилину. В i н. Нi, не вернусь! Дехто прокидається. — Про що говорите? Що сталося вночi? — Та ось iде шукать дорогу. — Вiд розуму не пiде. — Та що вам? Хай iде! Наколе ногу на колючку, прискаче зайцем дiтям на утiху. Вiн. Я, не знайшовши, не вернусь. Знайти я мушу. Душа болить. Я бiльше тут не можу жити. Тут можна одурiть! — Ти йдеш? Ти справдi йдеш? — Лягав би та заснув, а то всю нiч не спав, з дiвчатами балакав. — Нi, справдi, ти iдеш? Кажу ж, наколеш ноги. Вiн пiшов лiворуч i зник. Хвилину, чути трiск i шелест. — Що, вiн пiшов? Я думав, вiн жартує. Ще пропаде!.. Агов! Вернись! (Пiшов за ним). Людей прокидається ще бiльше; деякi сiдають, деякi встають. — Пiшов? — Хiба пiшов? — Атож! — Навiщо ж ви пустили? — А як же ти не пустиш? Тиша. — Ще... згине! — А шкода: нiкому зла вiн не робив. — Всi молодi — гарячi. I я колись хотiв iти шукать дорогу. Уже i чоботи озув. — Чому ж ти не пiшов? — Та так зробилося одразу страшно. Хтось (вертається з лiсу). Я не догнав його: гiлля прокляте не пустило. Коли б було виднiш, кривавий слiд мене б довiв до нього. Десь пахла кров, а де — не змiг я розiбрати. — Чого б ти не схотiв! Якби було тут видко. — Нащо б тодi й шукать дорогу? ' — Нащо?! Щоб вийти з лiсу. Тиша. — А десь тропа тут, певно, єсть! Не може буть, щоб люде тут нiколи не блукали. В такому лiсi всяк заблуде! — Звичайно, тут не диво заблудити... Тиша. — А що, як вiн дорогу знайде? — Ти думаєш? Ха-ха! Той дурень?.. — Чого вiн дурень? Не був вiн зроду дурнем. — Ну, не кажи сього! Вiн з посмiху нiколи не виходив. — Багато треба людям, щоб смiятись! Пiти не так, як ходять люде, або зробить не так, як роблять всi, — то й осмiять тебе готовi! — А звiсно: люде людьми. — Менi здається, найде вiн дорогу. — Чого тобi здається?.. Ходили ж i без його. — Менi здається, вiн нiколи б не пiшов, коли б не знав, що тут десь близько стежка. Менi здається, вiн ïï шукав давно вже i знайшов. Д i в ч и н а. Коли б на землю вiн дививсь, то, може б, i знайшов, а то вiн дивиться угору. Збирається усе летiти. — А крил не має. — Малого й не стає... от шкода! Малого?! Ха-ха-ха!.. Тиша. — Подумаєш! I не злякавсь пiти у нетрi. — Божусь, що вiн стоïть десь за кущем i нашу всю розмову слуха.— Звичайно, в лiс злякається пiти. Злякався ж вчора, кажуть, борсука? Смiх. — Чи найде вiн дорогу, а чи нi, а тут не можна довше жити. — Ого, подумаєш, який знайшовся пан,!. Молив би Господа, що вiн створив тебе людиною i ти сидиш мiж нами, а не вартуєш псом майно абощо. — Я вартував не раз у пана. Собака спав, а я ходив i прислухався. А це... життя хiба? Хiба я про таке життя ранiше марив? — Хо-хо! Чого ти в дiдька забажав! Дитячий голос I. I я про iнше марив. Дитячий голос II. I я. — I я. Грубi голоси: — Це не життя — прокляття! — Тюрма якась! — Печера. Чути далекий голос у лiсi. — Що це кричить? — Де? (Пiдвiвши руку, до iнших). А стiйте... тихше... Я не чую... — Та це тобi почулось. — I я мов чув. Чути крик знову. — Це вiн кричить! ïй-богу, вiн. — Вiн нас знайти не може. — А може, вiн попавсь ведмедю в лапи та кричить"— рятуйте. Знову голос. — Вiн нас шукає... Агов! Гу-гу! — Гу-гу! Голоси: — Гу-гу! Гу-гу! — Ми тута! — Ми ось де! — Ага, знайшов? I сам тепер не радий! — Ого, ого! — Iди сюди! — Пiти б йому назустрiч: пiймав вiн, може, що..; не донесе, не вдерже. — Ходiмо ближче. — От ще — iти! Його нiхто не посилав, — хай сам же i шукає. Голос (ближче): А де ви? Де ви? Сюди, сюди до мене! — До його — чуєте? Вiн кличе нас. I як його вовки не з'ïли? — I не злякавсь! Вiдважний! — Вiн, може, порося пiймав та рота затулив йому, щоб свинi не почули. Пiду йому назустрiч: цiкаво дуже глянуть. Вiн (вривається в гурт). Брати моï! Вставайте! — А що таке? — Що сталося? Кажи мерщiй. В i н. Вставайте всi! Нi, всi вставайте! — Та ти кажи: ми й лежачи почуєм. — Занадто ти ще молодий, щоб нам, старим, вставати. В i н. Не стану я казать, поки не встануть всi, не стану! — Дивись, який гарячий! Божевiльний! — Давайте встанем. Га? Устанем? — Доведеться... — А що ж? Хiба нам важко? Встають. В i н. Брати моï! Я радiсть вам принiс велику. Я радiсть вам принiс! Сам Бог навiв мене, брати моï, на стежку. Голоси: — На що? На стежку?! Не може бути! Ми скрiзь тут навкруги шукали, ми всi шукали й не знайшли. Хто з нас шукав? — Ось я шукав. — I я. — I я шукав. — Та ти ж далеко не ходив, — за кущ пiшов, постояв, а зараз кажеш, що шукав. — Та й ти, коли на те уже пiшло, i ти далеко не ходив. Ти навiть пiд кущем заснув! В i н. Брати моï, тропа! — Яка тропа? Тобi приснилось, може? — Нащо даремно нас пiдвiв iз землi? Я встав, мовляв, якесь там диво сталось: кiлком убили звiра або козу пiймали у тенета. — I я чекав якогось дива... — I я чекав. Вiн. Брати моï, тропа! З цього страшного лiсу, де вiчнанiч стоïть, вона веде у день рожевий, вона веде до сонця! Брати моï, до сонця! — Сусiде, ти бачив сонце? — Нi, але менi казали, що сонце, єсть. — А я ввi снi його колись угледiв — сяє! — А я раз злiз на дерево високе, а вiтер як хитне гiлля дерев, менi в очi так i ударив промiнь. Я б, може, i ослiп, так баба чимсь менi присипала обидва ока, i все пройшло. Вiн. Що кажеш ти? Я бачив сонце i дививсь на його. Очам воно дає єдину втiху. Ходiмо ж ми назустрiч джерелу утiхи! — Ти сам iди, а ми i тут свiй,вiк як-небудь доживем. — На те живем, щоб вiк дожити. — До сонця кличеш ти, — для нас дорога це далека, а от як з лiсу вийдеш ти i день ясний угледиш, вернись до нас та й нам розкажеш. А то ми чуєм: день та день, а де вiн — нам нiхто не скаже. В i н. Брати моï! Зоря зiйшла над нами! — Яка зоря? Вiн божевiльний зовсiм! Дивляться вгору. -Нiякоï зорi. -I я не бачу. -I я. Вiн. Заблисла нам мета в туманi. З метою жить не те, що без мети. Мета знiмає з плеч вагу велику i крила нам легкi дає. Слiпi з метою йдуть, як зрячi. - Постiйте, чому це вiн усе говорить? Тут є старшi вiд нього. Молодi голоси. Нехай! Нехай! Слова його як струмiнь ллються. - Вони дають якусь надiю. - Вони на серце падають. - Вони знiмають гнiт з душi: менi немовби легше стало. - I менi. - I менi. Вiн. I я вас поведу до свiтлоï мети - тропа веде до неï. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Менi казав один мандрiвець, що той, хто вперше йшов по нiй, щоб не згубить ïï, iшов i сiяв мак червоний. I я двi квiтки сам знайшов. - Знайшов? Ану квiтки нам покажи. - Про мак ми чули. Ти б нам квiтки принiс та показав, щоб ми могли пойняти вiри. - Про мак, звичайно, всi ми чули. - То та тропа хiба лежить в долинi? Вона по горах в'ється! - То, може, ця тропа й на гори вийде. - А може, й так. - Ти мак нам покажи! - Еге, ти мак нам покажи! Вiн. Ось мак! Ось мак! Я заховав його на грудях. (Виймає двi квiтки маку). - Дивiться, мак! Ïй-богу, мак... - Справдi мак?
Всi оточують Його. -Або я сплю, або квiтки я бачу. - А дайте гляну я! - Постiй! Не всiм же зразу. - Який великий! - Який червоний! - Як кров. - Як кров. - Як кров. - Та це не мак - це кров його. -I пахне кров'ю. Тиша. — А ось на боцi теж. Ось гляньте на сорочку! — Це знову кров. — Ану! (Бере рукою i знiмає). Знiмається! Пелюстки маку! Третя квiтка! — Це та тропа! — Постiйте! Що ви?! — Це та тропа! ... — А гляньте, квiти свiжi. — Менi здається, що вони зiв'ялi. — Свiжi, свiжi! — Живi, живi! — Ми пiдем з ночi! — Ми вийдем з лiсу. — Ми вгледим ранок. — Ми вгледим сонце. — Ми вгледим день. — Ми вийдем з лiсу. — Та що це ви?! Куди iти?! Хiба забули ви, як важко йти, як страшно? В i н. Я поведу вас, я йтиму перший. Ви. вiзьмете кiлки, а я розкрию груди i вiльними руками терни колючi буду розгортать. Там день, блискучий день, я бачу, i ви, ви всi мене не зможете спинити. — Я вже старий i вже гаразд не бачу, — вiн справдi дужий, молодий? — Погляньте, як у його очi блискають, неначе у вовка... — Якою мiццю дихають слова! — Вiн не злякається. В i н. Розбийте груди i серце викиньте моє голодним псам, коли я свiтло дня не вгледжу. Коли злякались ви, я сам пiду з надiєю за руку! — А це ж, здається, той, що раз колись злякався борсука?.. — Мовчи, ти знаєш там багато! — Хiба не бачив ти, коли вiн сам пiшов у нетрi? А перед сим хiба не чув ведмежого ти реву? В i н. Хай грiм мене ударе, я впаду без крику, хай ляжуть леви на тропi, я перейду по ïхнiх спинах. Я не боюсь нiчого. — Який вiн смiливий! — Який вiдважний! — А може, це не вiн, а може, це другий?! Д i в ч и н а. (пiдходить до Нього). Це ти? Твiй вид i голос. А дай я гляну в очi... Ти не плачеш? — Хто? Вiн заплаче? Тобi приснилось, може? Д i в ч и н а. Нi, нi! Я бачила сама, як вiн вночi сьогоднi плакав. — Запорошив вiн, може, око. — Упала, може, з гiлки вранiшня роса. — Роса, роса, звичайно, впала. Д i в ч и н а. То так менi здалося?! Ти... не плакав?! Вiн. О, коли б мiг я плакати i ублагати вас слiзьми покинуть лiс великий! О, коли б мiг я iскрами вогняних слiв своïх цей лiс проклятий запалити i вам одкрити небо! Д i в ч и н а. Адже ж ти той, що любиш так мене? В i н. Коли б я мiг потоком слiз своïх невпинних з корiнням вирвати дуби столiтнi i вам блакитний обрiй показать... Я плакав би... — О, як вiн любить нас! — Як жалує вiн нас... Вiн. Брати моï! Зiйшла зоря над нами. Заблисла нам мета. А ще недавно так ми сном глибоким спали i вiрити не вiрили в нiщо. Життя було для нас повiльним умиранням. Родились ми на те, щоб в той же день почати умирати, бо смерть була для нас не гiрша вiд життя. Тепер же будем жить на те, щоб жить. Тепер горiть на те, щоб дужче розгорiтись. Яке велике щастя! — Вiн справдi ту тропу знайшов, що вдень виводе з лiсу. В i н. Я в Казку вас веду, брати моï, у Казку! Там день, там сонце золоте!.. — Так вiн веде нас в Казку? — А ти не чув?! Вiн нас веде у Казку. i Дiвч [ина]. Менi колись казали, що в Казцi тiй живуть крилатi люде. По двоє крил у.кожного, i навiть у дитини. Я дуже хочу вгледiть Казку. — А я останусь тут. (Згодом). Та ви усi хiба йдете?! — Не знаю... я iду. — I я. — I я iду. Я нiзащо тут не лишуся. — I я. — I я. — То, може, й ми, стара, помалу пiдемо за ними?.. — Авжеж... подибаєм. На старiсть, може, сонце вгледим. — То всi йдемо? Голоси. Усi, усi, .усi! Вiн. Свiтає! То ранку чистого пробивсь крiзь хмари листу усмiх дивний i нас, стрiваючи, вiтає. Привiт тобi, прекрасний ранку! За всiх братiв прийми вiд мене привiтання. (Вдаючись до юрби). А ви... вже на ногах?! Ви вже готовi йти за мною? Я бачу — все лахмiття ви забрали! Покиньте все: нас ждуть там оксамити!— Оксамити! — Оксамити! — Покинь! — Покинь! — Покиньте! — Нi, краще все давайте в купу зложимо. Коли б, не дай нам Боже не дiйшли, повернемось назад i розберем, хто що зоставив. — Чого ми вернемось? — У лiс вертатись знову?! — Ти божевiльний! — А може, вiн сказав i правду? — Може, й правду. — Спитай у Його. Пiдходе до Нього. — Скажи: невже ми можемо сюди вернутись знову? В i н. Хто в Казку йшов хоча ввi снi солодкiм, той в лiс уже не вернеться нiколи!.. Для того лiс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землi, той буде в небо рватись доти, аж доки серце не порве. Брати моï! Я вас веду у Казку. Усi, усi за мною! (Вiнрозхиляє вiти i йде, за ним юрба).
Завiса

II КАРТИНА Лiс. Удосвiта. Вiн. Дiвчина. Юрба. Троє молодих, подiбних один до другого, стоять лiворуч. Окремi голоси з юрби: — На деревi, що зламано вiтрами, вiн сiв з подружжям вiдпочити. — I нам звелiв спочить i пiдождать, поки надiйдуть всi. — Невже ми будемо усiх чекати? ïх сотнi, тисячi iде; вони на милi розтяглися. Калiк же нам за рiк не дочекатись! — Звичайно, нi. Та ми не будем ïх i ждати. Вони i так дорогу знайдуть: ми ж слiд лишаєм за собою. — Коли б спитать в його: як вiн гадає про калiк. — Не заважай йому сидiть i спочивати: вiн цiлу нiч ламав гущавину проклятих нетрiв. Вiн сам ходив туди, куди б iз нас нi один не пiшов. — То, може, вiн, а не вiтри, i дерево зламав? — Це не по людськiй силi. — А ти хiба у нього силу мiряв?, — Я сам своïми вухами сьогоднi чув, як щось у лiсi затрiщало. Здавалося, зiрвались тисячi якихось звiрiв i понеслись, злякавшись, в нетрi. — То вiн зламав, я в цьому певен. — Я це й ранiше знав. — Невже зламав такого дуба? Яка ж у його сила! — Вiн демон! — Вiн пророк! — Вiн був, я певен в тому, був у Казцi. — Щоб так дорогу знати, то треба бути вже не раз у нiй. — Вiн нам не раз казав про неï i ранiше. — Невже вiн з Казки? Чому тодi вiн крил не має? У Казцi всi крилатi. — А ти хiба дививсь, чи єсть у нього крила? Коли б вiн сам хотiв побути в Казцi, то, може б, вiн давно вже полетiв, але вiн хоче всiх нас вивести iз лiсу. Тиша. — А ось тепер чомусь не бачу я тропи. — Не бачиш? Як же так? Ану, приглянься краще! — Хоч око виколи — не бачу. — Невже тобi не видко, що на нiй трава хоч i росте, а нiби чимсь прибита... — Але ж i праворуч, i лiворуч трава прибита. Чому ж ти думаєш, що сарни не могли ходити тут i пастись? — Ось вiн iде... Ми можемо його спитать самого. — Навiщо там питати? Нi лiворуч, нi праворуч не вiв вiн нас нiколи. — А все ж спитай Його, спитати можна. — Спитати можна. — Пiдходить вiн, пiдходить... Нащо питати? Нащо питати? Хiба не знає вiн, куди веде нас?! — Я не казав сього, я не казав сього. Звичайно, турбувать не варто. От я тепер вже виразно дорогу бачу. Так, так вона iде... он, он куди!.. Ах онде-де зникає... — Ха-ха! А ти казав, що сарни походили. — Я не казав, я не казав... То вам почулось. Вiн iде, за ним, зiгнувшись, Дiвчина, щось нiби зриваючи. Напiвсхилившись, поривчасто ступає юрба. Рухи, убрання, навiть обличчя майже однаковi. В i н (iде). Якась година пройде — i майже всi зберуться тут до гурту. Тодi розкажете, що з ким в дорозi сталося, хто був вiдважнiший вiд других, хто духом падав. Умерлих словом щирим пом'янем, без смутку довгого i зайвих слiз. Не нам, моï соколи, плакать i вiддавать себе пiд дощ безсилих слiз. Хай тi старi, що ззаду йдуть за нами, на цiлий лiс голосять. Для них в життi нiчого не осталося, крiм жалю. А ми, ми будемо iти вперед i грудьми дужими дорогу пробивать для себе, для онукiв. О, не хилiть голiв журливо, угледiвши на стежцi труп, труп брата або друга. Де жертви, там i перемога! — Вiн знає все. — Вiн баче все. — Вiн пророк. — З ним Бог говоре.— Вiн буде в Казцi королем. — Вiн, може, й є король i тiльки зняв корону. У сей мент пiдходе Дiвчина до Його з вiнком з червоних макiв. Вiн стає праворуч. Д i в ч и н а. Прекрасний мiй, улюблений! Дозволь менi надiть на голову твою вiнок з червоних макiв. Нечутно я ходила за тобою i мак збирала в травах. Вiн так горить, як кров твоя вогняна (Кладе Йому на голову вiнок). В i н. Отут поправ. Щось нiби в голову вп'ялося кiгтями. Дiвч[ина]. То, мабуть, терен. Найбiльше вiн до маку пiдiйшов. У терну кучерi такi ж, як i у тебе. — Погляньте, — вiн в коронi! — Я вам казав, що вiн король. — А я давно корону в його запримiтив. — Вона з живих квiток! — Не з золота, не з срiбла. — Не з каменю морського. Тиша. — Я бачу лист терновий, у коронi. — Терновий лист?! Навiщо терен здався? — Поранити колючки можуть. — На те, щоб квiтки не зiв'яли... — Вiн король. — Вiн пророк. — З ним Бог говоре. — Вiн нас веде у Казку. Народ усе надходить. Пiдходять, знiмають з плеч торби, сiдають, стоять, слухають. У всiх обличчя, як у прочан. — О, Боже мiй! Iз лiсу, що давив нас, що небо чисте застилав, ми вийдем наостанку!.. — Ми вгледимо блакить небесну. — Ми вгледимо промiння сонця. — Надивимось на свiт Господнiй. — Життю всю душу вiддамо. — Як солодко вiддати душу. — Як радiсно умерти в щастi! — Як радiсно згорiти в ньому. В i н. О, радiсно! Сказав ти правду. Коли у тебе сил остануться краплини, вiзьми i кинь в них iскри серця: нехай горять! Вогонь тодi осяє цiлий свiт, зогрiє все в твоïй душi холоднiй, i ти на мить одну таке зазнаєш щастя, якого ти не змiг зазнати за все життя своє нудне i сiре. — Правда. — Правда. — Правда. — Я горю. — I я горю. Дiвочi голоси. Iя горю. Душа моя, що мерзла в холодi життя, немов одтала, i з-пiд снiгiв ïï пробились трави. — В моïй душi квiтки неначе розцвiли. — В моïй — пташки защебетали. — А у моïй замаяли мов крила. От я iду, а в грудях щось лiтає. Я серце, думала, — коли прислухалась не серце; насилу догадалась. Вiн. Згорiть в життi — єдине щастя! I ми всi горимо, як факели вогнянi. Погляньте навкруги! Хiба не бачите, що стало вже яснiше, що нiч страшна боïться нас i гине. То нашi душi i серця горять i нiч осяюють собою. Хай з нас хто-небудь догорить i згасне: йому позаздре небо! Бо вiн згорить щасливий. I, умираючи i догоряючи, вiн буде знати, що, може, через рiк в цiм лiсi хтось, блукаючи, угледе труп його зотлiлий i скрикне радiсно: ?О брате мiй! Ти йшов на те, щоб в огнi згорiти, ти йшов на те, щоб влити вiру в мене; сказати, що i ти iшов, що тут, де ти погас, лежить дорога з лiсу. О брате мiй, ти не погас — ти i тепер гориш, як стовп вогняний, ти i тепер показуєш дорогу. О брате мiй] Прийми ж уклiн вiд мене! Нехай iм'я твоє не сходить з уст людських вовiки?. Так скаже той, хто заблудив у лiсi, так скаже той, хто стратив вiру i знайшов. Брати моï! Хто келих чистого життя не розливав поволi, а випив зразу, хоч навiть i упав, той не умре вовiки, той все вiддав життю, що мiг вiддати. — Учителю! Що нам робити? Ось жiнка плаче: ïï дитина захворiла i умерла. Нiяк ïï тепер розважити не можем. Ведуть пiд руки жiнку. Жiнка. Я найдорожче стратила в життi. Я стратила свою дитину. Менi нiчого вже не треба: моя душа за рiк намучилась украй, i смерть була б для неï сном солодким, аж Бог менi утiху чисту дав, — вiн дав менi синочка. (Плаче). Для його i пiшла я за тобою. Я думала: пiду, пiду i понесу дитя своє пiд чисте небо. Нехай угледе свiт i сонце. Любила я i не злякалася нi терну, нi дороги. Йому найбiльше, я хотiла дати. I я... я стратила його в дорозi.
Вiн. Утiшся, мати! Не ти одна, — ми всi його згубили, його ми всi дорозi в жертву принесли. Ти ж стратила найбiльше. Ти в жертву принесла єдину втiху. Чолом тобi вiд нас! Прийми ти, мати-страднице, вiд нас уклiн найнижчий. (До всiх). Брати моï! Раз дiти умирають, то ми вже близько бiля Казки!.. Ось ще яснiше стане, а там i сонце заблищить, i задзвенять пiснi вiтання. Брати моï! Утiште матiр хвору, вiзьмiть ïï пiд руки i ведiть. Утiште ïï, сестри...(Тиша). Тепер пов'ється стежка вгору. Далека путь, закидана камiнням. Немов хтось не хотiв, щоб люде йшли у свiтле царство дня, i по дорозi скрiзь розкидав гострий камiнь. Але угору! — Угору! — Угору! — В царство дня. Вiн. Угору, браття! Аж там десь, на верхiв'ï, ми сядем вiдпочити i вiдти вгледимо на сотнi миль цей лiс великий; побачимо, в якiм напрямку йшли ми i де ранiш блудили без дороги. Не кожний з нас угледiть зможе, але я тим вкажу: на сотнi миль у мене бачать очi. — На сотнi миль у його очi бачать. . — На сотнi. — Крiзь лiс у його очi бачать. — Який би лiс густий не був?! —?Горять у його очi. — Горять. — Страшнi вони: як стрiли ранять. — Учора тигр хотiв уже накинутись на його, а вiн блиснув очима, i звiр, як ранений, поповз у корчах в нетрi. — Я бачив, як очима вiн сьогоднi барса прикував: до нiг його припав страшенний барс i так лежав хвилину, мов зомлiлий. В i н. А хто хотiв би лiворуч узяти, то, за гiлля хапаючись, ще не до ходячи верхiв'я, угледiти вже мiг би вiдблиск Казки. — А Казка ж де? — Хiба в долинi. Казка? Вiн. А Казка... Казка — вище... (Тиша). А хто б хотiв угледiти ïï блискучу браму, хай духом зробиться мiцний, як криця. Злякатися — упасти в кручу i розбитись. Хлопчик. Хiба в дорозi нам ще кручi будуть?! Вiн. О, так, моя дитино! Великi кручi, i яри, i каменi нас ждуть. Вiтри i вихори лiтають там i жертв своïх шукають, i радi кожного звалить в безоднi чорнi, але ви смiливо пiдставте груди, вiдкритi груди: нема мiцнiш нiчого в свiтi, як вони вiдкритi. Ламаються списи об них, i кулi плещуться безсило. (Тиша). Страшнi потоки ми зустрiнем. Ю н а к. Я перший перейду потiк. Д ру гий. А як потонеш? Перший. Як потону, життям своïм життя другого урятую. В i н. Брати моï! Де жертви, там i перемога, i всi ви знаєте, що нас чекають жертви. — Ми знаємо; — Ми всi на ïх готовi. — Гаряча кров зiгрiє нас в дорозi. — Гаряча кров напоє нас в дорозi. — Гаряча кров в собi вiдiб'є нам промiння Казки. Вiн. Гаряча кров, брати моï орли, посiє мак на пройденiй тропi. Той мак довiку Не зiв'яне, i кожний, хто пiти захоче в Казку, iтиме доти, аж доки цвiту стане! Я вiрю вам, я вiрю в вашу силу! Коли ж ïï у вас не стане i йти не зможете ви далi, скажiть менi, я гори розстелю, i ви по рiвному за мною пiдете тодi. — Вiн гори нам розстелить. — Ми гiр не боïмось. — Несуть нас крила. В i н. Брати моï! За мною ж! Вище! Далi! Вiн iде. За ним, спiваючи щось молитовне, iдуть десятки, сотнi людей.
Завiса поволi спускається.

III КАРТИНА Лiс. Великi скелi. Гiрська природа. Вiн. Юрба. Дiвчина. Хлопчик. Вiн — сам, iдей спиняється. Гордо пiднята голова, почувається сила, але помiтно, як хитається часом його постать. Сiдає на каменi. Хтось iде поволi i, угледiвши його, говоре: — Ах, ти сидиш. Вiн мовчить. — У тебе вид бiлiш вiд крейди. Ти утомився? Занедужав? Вiн. Нi, нi! Я довго думав. Думки ж — вампiри: iз мозку смокчуть кров, i через те блiдий i вид у мене, може. (Встає). Недавно я боровсь з ведмедем. Єдина мить, i я лежав би на землi, розiрваний на шмаття. Єдина мить!.. Я подолав ведмедя. Але... єдина мить... — I можеш думать ти, що вiн би мiг тебе роздерти? В i н. Все може бути. — Ах, що ти кажеш, що ти кажеш! Мене твоï слова косою пiдтинають... Тебе нiхто не подолає. Вiн. О, так, — нiхто! (Тиша). Скажи, я так тебе питаю, скажи, ну, як тобi здається? Коли ми вийдем з лiсу? Коли ми ввiйдем в Казку? Тринадцять днiв ми пущами йдемо, а лiс не рiдшає. — Коли ми вийдем з лiсу?! У мене ти питаєш?! В i н. У тебе, так, у тебе. Скажи, ну як тобi здається? — А ти (встає), а ти хiба не знаєш? В i н. Я? Я... Знаю я, я знаю, ну, а ти? — Нащо тобi мене питати? Ранiш ти не Питав нiкого. Ти вiв нас, а ми йшли i вiрили тобi. В i н. А ти тепер не вiриш? — Я не кажу сього, але менi хтось немов камiнь наложив на плечi. Я далi йти уже не можу. Я упаду, я падаю...Я ляжу, я стомивсь... (Лягає). Вiн. О брате мiй! Устань i вiр: не зайде сонце ще затори, як ми угледим Казку. — Сьогоднi будем в Казцi? Сьогоднi?! (Пiдводиться i знову опускається). Нi, я полежу трохи, я стомивсь; (Падає бiля його нiг). — Вiн. (схоплюється, швидко пiдходить до дерева, обходе його кругом i оглядає усе навколо). Ми вчора тут були! Це дерево я бачив! — Що ти сказав? Вiн. Нiчого... то так... я сам собi. — Так важко... Я засну... Коли ви будете iти, мене лишiть! Я мушу вiдпочити, я вас догнати встигну. Дiвчина i хтось з нею iдуть бадьоро. Д i в ч и н а. А ти, мiй соколе, мене Чекаєш? Яка я рада!.. — (Весело). Вона усе мене питала, чому врiвнi з тобою йти не може... Д i в ч и н а. (приглядається до Його, потiм кладе йому руку на чоло). Чого ти так замислився i наче засмутився? Вiн. Я змучився... iшов... боровся... Я подумав... ах, я подумав... Д i в ч и н а. Ти змучився... — Ти змучився... Тиша. Вiн. Скажи менi... Скажи менi... Учора ми... Учора тут ми не були? — Дрижить у його голос... Д i в ч и н а. Чого твiй голос так дрижить? Ти, може, хворий? В i н. Учора тут ми не були? Д i в ч и н а. Ти, може, був, а я прийшла сюди сьогоднi тiльки. В i н. Ти дерева цього не бачила нiколи? Д i в ч и н а. Не бачила нiколи. Вiн. То, значить, так менi здалося... Ми далi йдемо?! Д i в ч и н а. А ти... А ти... думав, що не... далi? В i н. Нi, нi... Я так i думав... i думав так, що далi. З долу недужим голосом: — У мене вiн питав: коли ми дiйдем в Казку? Слова його мене, як стрiли, пiдтяли. Я з мiсця встать не можу. — Питав ?! Д i в ч и н а. Хiба не знаєш ти? Ти заблудив? Ти збивсь з дороги? — А де його корона?.. В i н. Корона де?.. Не знаю. Я, може, в нетрях загубив ïï. — Вiн загубив корону. — (З долу). А я... ïï й не пам'ятаю. — Скажи, коли ми будем в Казцi? Ти ж був, ти ж знаєш. В i н. Я знаю... був... Я знаю... — Ну, так кажи, чого ж мовчиш?.. В i н. Менi здається... — Ви чуєте, як у його голос дрижить? Ви бачите, як жахливо у його бiгають очi... Вiн не знає.., Йому здається... В i н. Менi здається, що ми сьогоднi будем. — Скажи, коли ми будем,в Казцi? Вiн. Принаймнi... Менi здається, що сьогоднi. — Йому здавалось i ранiше... Хе-хе-хе! . В i н (встає). Хто смiв тут зараз засмiятись? Чий голос тут менi над ухом продзвенiв? Комар, чи що, хотiв мене злякати смiхом? Я грому не боюсь! Ти чуєш?.. (Тиша). I смерть... останнiй мiй трiумф на свiтi!.. Той, що лежав, пiдводиться. — Я не казав нiчого. То ти спитав у мене, чи скоро ми у Казку дiйдем? Я вiдповiв тобi, що я не знаю. Хiба я можу знати? Я тiльки йду i сам не знаю, як iду. Мене несуть немов великi крила. — I я нiчого не казав. Твiй голос задрижав, я усмiхнувсь несамохiть. В i н. Коли несеш ти жертву Боговi, не личить усмiхатись. Д i в ч и н а. Вiн усмiхнувся мимоволi, — прости йому. Здалека чути спiви молитовнi. — Iдуть, надходять... Ходiм назустрiч ïм. — Ми ïм розкажем те, що чули. (До дiвчини). А ти останешся? Д i в ч и н а. Я... останусь. Двоє iдуть лiворуч, i чути ïх далекий смiх. В i н. Хто засмiявсь? Д i в ч и н а. Нiхто, нiхто... То так тобi почулось. В i н. Нi, нi! Я чув, що хтось смiявсь злорадно. Д i в ч и н а. То так тобi, соколе мiй, почулось. Вiн проводе рукою по головi, зiтхає. Д i в ч и н а. Ти зiтхаєш? Ну, заспокойсь, ну, усмiхнись, ну, глянь менi в очi... А може, ти того сумуєш, що загубив свою корону?! Не сумуй... Я знов сплету тобi вiнок iз маку. (Iде, зриває квiтки i сiдає бiля його нiг). В i н. Ти знаєш. Що менi здалось? Менi здалось, що ми йдемо, йдемо вперед i знов вертаємось туди, вiд кiль i вийшли. (Тиша). Нi, нi, зовсiм не те менi здалося. (Тиша). Менi здалось, що я себе дурманом обпоïв. Нi, знов не те... (Тиша). Немов усi, що йдуть за мною, не iдуть... (Тиша). Немов усi смiються тiльки з мене... Дiвчина. О мiй улюблений! Хто смiє насмiхатись?! Вiн. Нi, я не те хотiв сказати... Менi здалось, немов уся юрба iде за мною, щоб подивитися на мене, як на чудо. I це не так, i це... не так... Ну, зрозумiй... Менi здалось, що я лежу i сплю, менi ж якийсь солодкий сниться сон. I ось тепер, i ось тепер менi усе єдиним сном здається. Дiвчина. Я й досi не сплела вiнка тобi; — ламаються квiтки. Пелюстки облiтають, а стебла все ламаються. Вiн. Це справдi сон солодкий. Невже б то я, слабий, найслабший вiд усiх, мiг повести усю юрбу iз лiсу?.. Невже б я змiг, я б перший змiг iти i розривать терни колючi?! Невже б я мiг, як стрiлами, очима ранити i тигра, й лева?.. Не вiрю я. Це сон усе!.. (Тиша). Не знаю, може, i не сон, а тiльки я слабий... найслабший... Д i в ч и н а. Ти плачеш? Плачеш?! (Кидає квiтки). У тебе сльози? В i н. Нi, нi, це так... Д i в ч и н а. (гордо). Устань i вислухай мене. Я, може, цього бiльш нiколи вже казать не стану... Ти вiв юрбу... Ти розривав кущi терновi Ти зламував дуби столiтнi, ти з левами поводивсь, як iз псами. Ти вiв нас в свiтлу Казку. Ти нам пророкував, i ми в словах твоïх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий вiд усiх. Ти не боявсь нi грому, нi вiтрiв, i блискавки безсило падали, б'ючись об мiдь грудей твоïх нелюдських. Я бiльш нiчого не скажу. Чути далекi спiви.
Я йду назустрiч сестрам i братам. Вони вiтають ранок. Ранок! Ти засвiтив його i сам безсило погасаєш!
(Iде назустрiч спiвам).
Вiн сидить замислений i слухає спiви. Спiви згодом стихають, i розтинається смiх. Прислухається, встає. Поволi в йому прокидається сила, вiн виростає, гордо вiдхиливши голову назад, стоïть i жде. Регiт наближається, i юрба ввалюється на сцену. У одного на високому кiлку Його корона. Юрба, угледiвши Його, спиняється i мовкне. Опускається кiлок з короною. Страшнi обличчя ховаються. Декiлька хвилин тиша. Голос, (ззаду, тихо). Учителю! Нам сказали, що ти з дороги збився. Легкий смiх, гудiння. — Нам сказали, що ти не знаєш, куди iти. — Нам сказали, що ти загубив корону. Ми знайшли. — Нам сказали, що королем не був ти зроду. — Нам сказали, що ми не вийдем з лiсу!.. В i н. Хто вам сказав? Хай вийдуть тi i ще раз скажуть. Тиша. — Я не казав. — I я. — I я, хоч забожусь, i слова не казав такого. — Вiн (пiдвищеним голосом). Хто смiв казать в той ранок чистий, коли ось-ось ми вгледим браму Казки? Хто смiв (кричить) цей ранок затуманить? Юрба одступає, згорблюється, стає сiрою. В i н. Я вам знайшов дорогу, я вiв вас в Казку свiтлу, я вiв вас з ночi в день, i от, коли пройшли ми сотнi миль, коли пiдходим ми до Казки (кричить), коли я весь в кровi i ранах, — ви смiєтесь! Брати! У мене сльози! — Вiн плаче? — Вiн плаче... — Вiн плаче! Ха-ха-ха! Юрба наступає, випливають знов страшнi обличчя. Смiх. — Ха-ха! ха-ха! ха-ха! В i н (по тишi). Так ви не люде, а страховища якiсь?! Я вас... боюсь!.. — Вiн нас боïться, а ми iшли за ним! Ха-ха-ха-ха! — Хто йшов? Принаймнi я не йшов. — I я не йшов. — I я. — I я. Вiн. Так ви не йшли за мною? Нi? Так я не вiв вас?! Нi?! Я божевiльний?! — А ти... ти думав, що iшли? Ха-ха-ха-ха! Регiт. Пiдiймають кiлок з короною i вертять ним. — Ха-ха!Жороль! А ти i досi думаєш, що ти король?! Вiн. Хто думає?! — Уже ж не ми. — Ха-ха! — Уже ж не ми! В i н. Так ви не йшли за мною? Я вас не вiв нiкуди? — Ти ще питаєш нас? — Ха-ха! — Та годi з ним балакати! Назад! Рушаймо на домiвку. — Ходiмо навпростець! Ось я дорогу знаю. — Нi, краще я... — Давайте я попереду пiду! За пiвгодини доведу вас. — Ось вiн нехай попереду iде... ось... вiн. (На людину, подiбну до горили, надiвають вiнок.) — Король! Король! От так король! — Ведмiдь злякається такого короля! — Ха-ха-ха-ха! В i н. Страховища! Хто ж ви? Ви привиди? — Ми привиди? — Ми привиди? Хто привиди? — Ти привид сам! Кидають камiння, дрючки. Хтось з дiвчат в юрбi голосно скрикує. На сценi робиться темно, юрба зникає, стогне. потiм поволi яснiшає. Вiн (лежить i стогне) Розбили голову... Розбили голову... Я умираю... Я умираю... Дитячий голос згори: — Хто там? В i н. Я умираю... Я умру...
Сходе з гори хлопчик рокiв десяти, в бiлiм убраннi. Хлопч[ик].Ти хто такий? Вiн мовчить. - Ти хто такий? Ти впав? Розбився? Вiн мовчить. Хлопчик пiдводе йому голову. В i н. Це привид знову?! X л о п ч и к. Я — хлопчик! В i н. Чого ти тут? Як мiг зайти в такi ти нетрi? Х л о п ч и к. Я був тут на узлiссi, коли — твiй стогiн чую. От я й пiшов на голос. В i н. Ти на узлiссi був? Ти кажеш — на узлiссi?.. Що ти кажеш?.. Х л о п ч и к. Iз Казки я прийшов, щоб зiрвати папороть розквiтлу. Тут, на узлiссi, щодня розквiтлу папороть знаходять, а iнодi цвiте ïх сила! Тодi весь лiс здається в золотiм вiнку. В i н. Тут Казка, кажеш ти?! X л о п ч и к. За лiсом зараз Казка. В i н. Тут лiс кiнчається. X л о п ч и к. Кiнчається тут зараз. В i н. За лiсом — сонце? X л о п ч и к. Сонце. У Казцi завжди сонце. В i н. Сонце!! Не вiрю я, ти — привид!
Х л о п ч и к. Ну, глянь: я гiлку вiдхилю, i ти дорогу вгледиш. (Вiдхиляє гiлку, i цiлий потiк сонячного промiння ллється через просвiт i вривається на сцену).
Х л о п ч и к. Ти бачив браму Казки? У золотi вона горiла. В i н. Так, я не помилився?! Так я ïх добре в Казку вiв? Ми швидко будемо у Казцi!! (Гукає, але голос його ледве чути). Люде! Люде! Брати моï! Я вас довiв! Ще два-три кроки! Люде! Люде! Люде!.. X л о п ч и к. Твого вже голосу нiхто почуть не зможе. (Робиться темно).
Завiса
По дорозI в казку